Я — українка, баба й мати,
В кацапів хочу запитати:
Чого до нас ви забрели,
Війну — напасть нам принесли,
“Рассеї” вам своєї мало?
На нас ви зроду зазіхали
Ми вам — неначе в горлі кістка,
Лихій свекрусі — та невістка.
Порядок вдома наладнайте,
Про себе перш за все подбайте.
Ви — ледацюги, обірванці,
Злодії, гультяї, засранці.
Ви — гультіпаки, бузувіри,
Без принципів, моралі, віри.
Ви — недолугі брехуни,
Дегенерати, хвастуни,
Зухвальці, хами і бидлота,
Дебіли, неучі, голота,
Нахаби, злидні безкультурні,
Замурзані і п'яні дурні.
Хоча і ви, і ми — слов'яни,
Але різниця є між нами.
Ми з вами зроду не ріднились,
Бо козаками народились.
Ми з хрому чоботи взували
І вишиванки зодягали,
Ви — з лика постоли вонючі
Та засмальцьовані онучі.
У нас — хати усі біленькі,
Немов дівчата чепурненькі.
В вас — ізби злиденні, обдерті,
Кілками з усібіч підперті.
А у казках у ваших як:
Як лиш Іван — так і дурак.
І кожен так собі моститься:
Якби якось все на дурницю.
Омелько на печі зумів
Сидіть літ тридцять без штанів.
Батьки, бач, про “дитину” дбали
Бичка такого годували.
Він потім, хитрий, так зумів,
На шию щуці “пересів”.
Той рибку золоту спіймав,
Її, сердешну “осідлав”:
Дай хату, терем, кам'яницю,
Палац. І знов все на дурницю!
А в нас герой, і не один:
Йван — Побиван, Вдовиний Син,
Телесик і Котигорошко —
Всі козаки. І їх не трошки!
Тож треба якось міркувати:
Чи варто вам нас воювати?
Та мислити ви неспроможні,
Бо ваші голови — порожні.
Вам Київ би завоювать.
Для чого? Щоб його засрать.
Так, як свою гнилу Росію?
Залиште марну цю затію!
Вам України закортіло?
Чом не Маруся! Ясне діло,
Прийшли сюди на все готове,
Давай життя нам “строїть” нове.
Б'єте будинки, магазини,
Вже вбили не одну дитину,
До них жалю ніхто не знає,
Бо жоден совісті не має.
Вас матері такі зродили
І на війну благословили.
Який кацап — така і мати,
Адже відомо: соколяти
Сова не приведе на світ:
От вам пояснення й одвіт.
На п'яну руку вас “стругали”
Адже тверезих дуже мало
У вас в Кацапії буває,
І батько й мати “споживає”.
Життя їх інше не турбує,
П'ють та дебілів лиш штампують.
Вам і рахунку, мо, не знають,
І за вас не переживають,
Що про чужих уже казати:
Такі сини, бо така мати.
Ви вояки?! Ви лиходії
Дозволили з жінками діять
Із українськими наругу,
Диявола брудного слуги!
Взялися ви їх гвалтувати...
Та й тут не варто дивувати:
Перед вас постали молодиці
Вродливі, гарні, білолиці,
А чорноброві! Горді, чесні,
Дівчата — янголи небесні.
Така в одного з вас була?
Отож і слина потекла,
В матні у кожного змокріло,
І нижче пупа засвербіло.
Ви, власники брудних ширінок,
Допалися до українок.
Відразу вас вони сп'янили
Де, бідолашні, тільки сили
Знущання ті стерпіть набрались?
А ви собою ще й пишались.
Було, звичайно, чим пишаться,
Перед такими ж вихваляться
І мліть від щастя хоч на мить,
Бо українка не смердить
Ні перегаром, ні сциклинням,
Ні пітняком, ні блювотинням.
Зростали ми на паляницях
Із української пшениці.
І їли борщ із пампушками,
І сало, й м'ясо. Галушками
Себе ми бавили, книшами,
Ковбавсами та холодцями,
Варениками із медком
Та булочками з молоком.
Зовсім не як кацапки — баби,
Усі, немов болотні жаби,
Морди одутлі, сопляки -
Ні господині, ні жінки.
Сивуху жадібно глитають,
Смердючим квасом запивають,
На закусь — редька та ще щі —
Хоч ... у ньому полощи.
Ви — в п'яних танцях гарцювали,
А ми — хліб на полях пахали.
Горлали ви пісні щосили,
Ми ж яблука в садах ростили,
У нас було все. В вас — старці.
Ніщо незмінне і в дні ці.
Та нам мале до того діло,
Як ви жили, що пили-їли.
Одне питаю: чом приперлись,
До нас на Україну вдерлись?
Лишіть оцю брудну затію,
Вертайтесь у Московію,
Господарюйте там, пануйте,
Свою Кацапію плюндруйте.
Я вас би так не зневажала,
Коли б ви нас не зачіпали,
Ви дійшли самі до біди:
Ми ж вас не кликали сюди,
І не просили, й не чекали,
І хлабом — сіллю не стрічали.
Й давно любили вас не дуже,
Але було якось байдуже.
Та вам Вкраїні гадить треба...
Тож чуйте правду всю про себе.
Окреме слово ще про ката,
Про Путіна — дегенерата.
Він “тятя” ваш, ідейний лідер,
А як на мене — просто підер.
І маразматик він старий.
Можливо, він для вас святий.
Насправді ж (і це не між нами)
Він просто дригає ногами
В агонії від неудачі,
Лютує, мало що не плаче —
Об Україну зуб зламав,
Такого горя ще не знав.
Скрізь лізе, хоч ніхто не просить,
Кругом біду і біль приносить,
Ну, чисто, як ота свиня,
Не може він прожить і дня,
Щоб десь не ковирять, свинити,
Нікого щоб не колотити,
Сам же — недомірок паршивий,
Як пес бездомний, шолудивий,
Як кіт облізлий, що женуть,
А часто ще й ногою пхнуть
Його від миски та від дому,
Він вуха щулить, а при тому
Все лізе, шкоду щоб зробить.
Пора йому вже зрозуміть:
Без нього обійдуться люди,
Просити ні про що не будуть,
А кажем твердо до скотини:
Іди ти на х... (прямо) з України!
Катерина Проскура,
баба і мати з с. Вереміївка, що на Україні.